Виніс свій коментар з приводу використання тої чи іншої мови (щоб не загубилося у чужій стрічці):
— Олю, не рвіть собі душу! Тема болісна для багатьох і наражає на непорозуміння. Особисто мені дуже прикро, що я знаю тільки шість мов, іноді мені не вистачає. І ще, у мене до мов немає хисту, воно не дається мені з лету. Тобто над всіма мовами я корпів, вчив, здавав заліки. Людина, яка з будь-яких причин обмежує своє володіння мовами - це її особисте переконання, і не має ніяких проблем перейти на ту мову, яку вона розуміє. Розуміє тільки одну або дві - теж добре. Взагалі не розуміє - поясню їй мовою жестів.Щодо агресивно налаштованих, я маю аргумент, на який ніхто не може мені заперечити, але, власне, мені від того не легше. Про що йдеться? Мої бабці-дідусі жили завжди на українській землі, принаймні, я відслідкував родовід з кінця XVIII століття. Вони розмовляли мовою їдиш. Яка зникла під час Другої світової. Бо зникли носії. У бабиних ярах по всій країні. У нашій з вами Вінниці, у П'ятничанському лісі, пропорційно кількості, єврейського населення знищено навіть більше, ніж у відомому Бабиному Яру.
Тому. Мою мову мені вже не поверне ніхто. Але я її вивчив. Трохи. Щоб, як казала одна знайома, мав можливість "виразно мовчати"). І мені іноді соромно, що не глибоко вивчив. Але у мене немає оточення для спілкування. Оточення формує потреби. Якщо всі водночас забули російську, я залюбки буду розмовляти українською. Причому, хоч і не вивчав її у старших класах, володію мовою значно краще багатьох співвітчизників, навіть вірші українською пишу, коли є натхнення. Тому пропоную перестати "рвати душу" і закрити для себе сперечання з цілим світом на цю тему.
