Моя цеглина у майбутнє

Добре, моє коротке зауваження майже тиждень тому не залишилося без вашої уваги, і відписуватися кожному приватно вже на маю сил.

Так, я погодився працювати на запрошення в українській школі у передмісті Варшави, і сьогодні відпрацював вже другий тиждень.

Я викладаю музичне мистецтво за програмою загальноосвітньої школи (як сорок два роки робив мій тато), і музично-теоретичні предмети за програмою музичної школи (у музшколі все життя викладала моя мама). Я маю підтвердження свого педагогічного диплому і від українського міністра освіти і від польского міністра культури та спадщини.

Викладаю українською мовою.

Головне питання: що я тут роблю? Зарплата невелика, відпустки та лікарняні не оплачуються.

Але це наші діти: з Харкова, Херсону, Києва, іншіх міст. Одна дівчинка на перерві спитала, чи може заспівати мені свою власну пісню? Пісня була про вдячність батькам, що вивезли її від війни. Досить гарна пісня. Вона акомпанувала собі на фортепіано.

На початку на уроках стояв страшний гомін. Ну хто з нас серьозно відносився у школі до співів?

Тим більше, що діти різні, класів багато. Долі також різні, підготовка різна.

У деяких з них в очах я бачив війну. Я не питав наставників, але і без слів зрозуміло, що мова не про безтурботне дитинство.

Всі до єдиного діти сказали мені, що чекають на нашу перемогу, щоб повернутися додому.

Ми співали з ними "Марічку", "Червону руту" і "Щедрика", вчили ноти, інтервали, інструменти оркестру. Разом з нами з екрану підспівував Дзідзьо (Марічку), хор ім.Верьовки та американський Пентатонікс (Щедрика). Взагалі, діти були вражені тим, як наш "Щедрик" мандрував світом - про це в Україні зробили чудовий фільм. А я ще з гордістю додавав, що вчився у музичному училищі імені нашого земляка Миколи Леонтовича, який і зробив свого часу цю чотиринотну приспівочку візитівкою країни.

Сьогодні одна дівчинка сказала, що хоче, щоб музика (як предмет) була у них кожного дня.

Я відчув: хіба це не цеглина, яку я можу здалеку вкласти у побудову майбутнього своєї країни? І хто краще за мене прищепить дітям любов до української пісні? Он, батьків моїх скільки років немає, а учні все згадують їх! На татовому надгробку ж викарбувано "улюблений вчитель трьох поколінь". Да і сам я вчителював вже у шістнадцять...

Але не впевнений, що не зламаюся. Минулі вихідні, після роботи, взагалі ні з ким не розмовляв, відмінив зустрічі з друзями, збирав себе до купи. Ну, і в школі викладати - це не в університеті, про високі матерії не поговориш...

А сьогодні, як і у минулий четвер - є у мене один некерований клас, після урока в якому моя стресостійкість другий раз падає до нуля.

Українська школа - не польська. Польських дітей з дитинства вчать, що головне - дисципліна (і я з цим згоден). Це бачу і по своїй Анютці. Слово вчителя навіть у дитсадку - закон.

Навіть, коли приходимо з нею на дитячий майданчик, польскі діти чемно стоять у колейці (черзі) на атракціони, а українські - навіть не замислюючись про когось іншого, лізуть "поперед батька у пекло".

Підсумовуючи: поки що не зрозумів свіввідношення свого бажання бути корисним на цьому місці і кількість власних внутрішніх сил на його втілення.

Ввечері сьогодні, як повернувся, теж нікого не хотів ані чути ані бачити, але Оксана вговорила подитивися новий фільм 2022 року Стівена Спілберга "Фабельмани": дві з половиною години суцільного задоволення. Дуже раджу!

#zoriyfine, 19.01.2023, #warszawa.

P.S. Фото на робочому місці, але без дітей, бо у Європі без згоди батьків дітей фотографувати не можна.